Конвенція про захист прав людини та основних свобод” для України: європейська мрія чи реальний захист прав людини?

Конвенція про захист прав людини та основних свобод” для України: європейська мрія чи реальний захист прав людини?



Проблеми захисту прав і свобод людини існують вже не одне десятиліття. Разом з демографічними, екологічними, енергетичними та іншими цю категорію проблем цивілізоване людство поставило у розряд глобальних, вимагаючих першочергового розв’язання. Чому? Намагання не лише продекларувати права і свободи людини, але й забезпечити їх виконання: це – одне з досягнень цивілізації чи просто інстинкт самозбереження? Як би там не було, ця справа благородна і вимагає відповідного до себе ставлення.
За яких необхідних умов може бути забезпечено реалізацію та захист прав і свобод людини? На мою думку, чи не єдиним (бо всі інші не мають такої значущості, не є настільки вирішальними) чинником, що реально цьому сприяє, є режим демократії. І нехай доказом на користь цього буде хоча б вислів класика про те, що демократія – це не лише влада більшості, це, перш за все, захист меншості.
Україна, поставши 1991 року на шляху демократії, цілеспрямовано прямує до досягнення міжнародних рівнів у сфері захисту прав і свобод людини. Вже 12 вересня 1991 року Законом “Про правонаступництво” Україна гарантувала “забезпечення прав людини кожному громадянину України незалежно від національної належності та інших ознак відповідно до міжнародно-правових актів про права людини”. 1996 року, “дбаючи про забезпечення прав і свобод людини…” (Преамбула), Верховна Рада України прийняла Конституцію України, яка визнає людину, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпеку найвищою соціальною цінністю в Українській державі. Правам і свободам в Конституції присвячений Другий розділ, статті якого складають чверть від кількості статей всієї Конституції і майже відтворюють у національному законодавстві Загальну Декларацію прав людини, що є красномовним свідоцтвом того, яке значення віддає Україна правам і свободам.
Міжнародно-правовим нормам в українській правовій системі віддається перевага перед національними (ст. 9 Конституції України). Це обумовлює існування наднаціональної системи захисту прав і свобод людини, однією з підсистем якої є дієвий правозахисний механізм передбачений Європейською Конвенцією про захист прав людини й основних свобод. Доречі, ця Конвенція – чи не єдиний міжнародний документ, що не тільки закріплює права людини, а й створює систему їх захисту. Тому її цінність є не стільки у фіксації прав та свобод, скільки у створенні механізму їх імплементації, сутність якого полягає у виникненні на європейському просторі особливого органу – Європейського Суду з прав людини.
Крім того, Європейська Конвенція з прав людини є не тільки міжнародно-правовим інструментом в галузі прав людини, що має на меті захист широкого спектра громадянських і політичних прав особи, разом з тим вона є договором, юридично обов’язковим для Високих Договірних Сторін, який встановлює систему контролю за здійсненням прав людини в межах країни-члена Ради Європи, якою є й Україна.
Україна є державою європейської орієнтації, тому її вступ до Євросоюзу – стратегічна мета зовнішньої політики. Тут же слід зазначити, що вступу всіх нинішніх країн-членів Євросоюзу передувало їх членство у Раді Європи, а останньому – ратифікація Конвенції про захист прав людини і основних свобод.
Отже, Україна здійснила перший крок у справі європейської інтеграції, інтеграції у сфері захисту прав людини зокрема. Які наслідки має це рішення? Головним з них є обов’язок внести у національне законодавство необхідні зміни, що випливають з прецедентного права, яке створюється рішеннями Європейського Суду з прав людини. Робота над цією проблемою триває досі і найпоказовішим прикладом цьому є законодавче вирішення так званої “проблеми смертної кари”.
Немає сумнівів у тому, що Конвенція не здатна одразу ж підняти Українську державу на європейський рівень захисту прав. Однак, Конвенція, на мою думку, сприяє належному захистові прав навіть самим своїм існуванням, точніше своїм поширенням на терени нашої держави.
Як вже зазначалося вище, Конвенція, як і будь-який інший договір, зумовила появу деяких зобов’язань України перед європейською спільнотою. Органи державної влади України мають забезпечити умови, за яких дотримувалися б права і свободи людини, проголошені Конвенцією, і в разі їх порушення гарантували ефективний захист цих прав. На здійснення цього завдання спрямовані судово-правова, адміністративна реформи, запровадження служби Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини тощо.
Ратифікувавши Конвенцію, Україна визнала право кожного свого мешканця (своїх громадян та негромадян, що перебувають на її території) звернутися з позовом до Європейського Суду з прав людини, коли вичерпано всі внутрішні можливості. Заперечуючи законність національних судових рішень, Євросуд змушує переглянути чинне законодавство та практику його застосування. Сказане дає нам підстави вважати правозахисну систему, створену Конвенцією, наднаціональною.
Так, мешканці України мають право на захист своїх прав і свобод Євросудом. А чи знають вони про це? А якщо знають, то чи відомі їм умови, що висуваються до звернення до цього органу? Можна сказати відверто – це ще одна проблема, що потребує якнайскорішого розв’язання. Низький рівень правосвідомості населення стоїть на заваді багатьом демократичним процесам в державі. Тому пропаганда ідей Конвенції, ознайомлення широкої громадськості з її положеннями, інформування громадян про стан справ із захистом прав людини в Україні – мета, досягненням якої буде утвердження в Україні європейських стандартів в галузі прав людини.
Конвенцією формулюються основоположні принципи, що стосуються прав людини. Їх значення полягає в тому, що всі конкретні норми в законодавстві держав-учасниць повинні створюватися відповідно до цих принципів, які є критерієм їх законності. До таких принципів належать: базові права і свободи громадянина, виділені в Конвенції; верховенство права і наявність незалежного від влади суду; неухильне забезпечення прав людини. Наведені принципи мають стати основним елементом становлення сучасної української державності.
Додержуючись принципів, закріплених в Конвенції, та належне виконання вимог, взятих Україною на себе з підписанням цього документу, держава одночасно виконує конституційний обов’язок перед своїми громадянами. Адже, згідно із статею 3 Конституції України “утвердження прав і свобод людини є головним обов’язком держави”.



Нічого ніколи не відбувається миттєво. Тим більше неможна навіть і говорити, наприклад, про прискорення впровадження норм Конвенції в повсякденне життя держави і суспільства або про якнайшвидше забезпечення прав і свобод людини і громадянина. Цей процес швидче якісний, ніж кількісний або взагалі такий, якого можна виміряти в будь-яких одиницях міри. Застосування даних норм, ідей та принципів є життєво необхідним. Це стає зрозумілим все більшому і більшому числу мешканців нашої держави. Але застосування це має бути вмілим, тому навчатись цій майстерності доводиться зараз як посадовим особам різних рівнів зі свого боку, так і пересічним громадянам зі свого боку.
Так чим же є Конвенція про захист прав людини для Української держави та її громадян: європейською мрією чи реальним захистом прав людини?
Багато хто погодиться зі мною в тому, що значна кількість норм Конвенції, не зважаючи навіть на те, що ці норми багато в чому збігаються за своїм змістом з нормами національного конституційного права, залишаються такими, що не діють. Причин тут може бути кілька, але всі вони мають одну з наступних ознак: норми Конвенції не діють, бо їм не надається належної уваги органами державної влади та їх посадовими особами, які можуть навіть нехтувати ними, або дія норм гальмується правовим нігілізмом та правовою необізнаністю населення. Виходячи із цього незаперечного аргумента, звичайно, Конвенція для нас ще мрія. Ми лише почали переймати європейський досвід в галузі забезпечення прав людини, ми почали робити ту справу, яку європейці роблять вже не одне десятиліття. Але той факт, що ми таки стали на цей шлях, вже багато про що говорить. І цей шлях не може бути без перешкод – це реалія нашого сьогодення. Людина, яка знає, як звернутися до Європейського Суду з прав людини, безперешкодно може використати це своє право, забезпечити захист своїх прав – і це також реальність.
Саме тому я схильний розглядати Конвенцію про захист прав людини і основних свобод для України як реальність, реальний крок на шляху до демократичної, правової держави, дійсну можливість реального захисту прав людини.
Європейський Суд з прав людини (далі – Суд) у своїх рішеннях неодноразово наголошував на тому, що цілі і завдання Європейської Конвенції про захист прав людини та основних свобод (далі – Конвенція) спрямовані, перш за все, на ефективне забезпечення індивідуальних прав. В цій статті ми маємо намір розглянути дії Суду, скеровані на визначення способу тлумачення, що якнайкраще відповідав би цілям та завданням Конвенції. У вітчизняній теоретико-правовій науці такий спосіб тлумачення юридичних норм має назву "телеологічний" або "цільовий".
Свого часу в окремій думці суддя Міжнародного Суду М. Анзілотті зазначив, що робити висновки про справжнє значення статті певної конвенції неможливо, доки не будуть визначені цілі та задачі цієї конвенції. Тому, перш ніж розпочати тлумачення, необхідно відповісти на запитання: якими є цілі та завдання конвенції, в якій міститься ця стаття? Понад тридцять років потому Європейський Суд висловив у рішенні по справі Вемхоф (Wemhoff) проти Німмечини ідентичну думку: він зазначив, що правовстановлюючій міжнародній угоді необхідно надавати таке тлумачення, яке було б найбільш сприятливим для досягнення цілей та реалізації завдань такої угоди (§ . Таким чином, телеологічне тлумачення має на меті забезпечення загального визнання індивідуальних прав та ефективного дотримання державами – членами їхніх конвенційних зобов’язань. Щоб досягти такої мети, Суд при визначенні смислу тексту засновується або на цілях та задачах всієї Конвенції, або на цілях та задачах одного з її положень.
Предмет та цілі міжнародної угоди, якщо вони не вказані прямо в її тексті, можна визначити, виходячи із контексту або виходячи з духу такої угоди. Постійно звертаючись до Преамбули, Суд розглядає останню у всій її цілісності: кожне її положення має розглядатися як частина цілого та тлумачитися у контексті інших положень.
Рішення по справі Абдулазіс, Кабалес та Балкандалі (Abdulazis Cabales et Balkandali) проти Об’єднаного Королівства може бути прикладом такого підходу. Йдеться про закон, що забороняє іноземцям проживати на території Великобританії разом зі своїми дружинами, які є резидентами цієї держави. Заявники стверджують, що вживані органами державної влади у зв’язку з таким законом заходи порушують їхнє право на повагу до приватного та сімейного життя, закріпленого в ст. 8 Конвенції. Якщо б такі заходи розглядалися самостійно, Суд не визнав би їх такими, що суперечать Конвенції, адже вона не забороняє державам регулювати імміграційний процес відповідно до їх внутрішньої політики, яка визначається ними самостійно. Однак Суд сприйняв цю справу в цілому. Жорсткий контроль за в’їздом іноземців у Великобританію, який може бути розцінено як такий, що не суперечить окремим положенням Конвенції, не виключає можливості, що застосовані у зв’язку з таким контролем заходи, можуть спричинити порушення права на сімейне життя (§ 60). Поєднуючи ст. 8 та 14, Суд дійшов висновку, що у цьому випадку мала місце статева дискримінація стосовно заявників. Цільове застосування Конвенції та урахування її завдань дозволило у цьому випадку ефективно забезпечити права особи.
Подібний підхід до тлумачення має досить велике значення у багатьох справах, що розглядаються Судом. Як приклад можна навести рішення по справі Об’єднаної Комуністичної партії Туреччини. В цьому випадку йдеться про тлумачення ст. 11. Перед Судом постали два головних питання. Перше питання постало щодо меж застосування цієї статті. Туреччина вважає, що право свободи людини вступати в об’єднання не стосується політичних партій, тому що автори Конвенції, зазначаючи в цій статті право створювати професійні спілки, нібито виключають політичні партії зі сфери застосування ст. 11. Такий аргумент можливо був би прийнятий Судом у разі, якщо тлумачення здійснювалося би на основі буквального розуміння ст. 11. Однак Суд був переконаний у необхідності тлумачення цієї статті відповідно до предмета та цілей Конвенції загалом. На думку Суду, якщо в ст. 11 зазначено, що "свобода об’єднань, в тому числі право створювати професійні спілки", сполучник "в тому числі" ясно доводить, що це лише один з прикладів форм, які можуть користуватися правом на свободу асоціацій (§ 24). Суд зазначає, що політичні партії – це форма об’єднання, життєво необхідного для функціонування демократії, та з огляду на важливе значення демократії в системі Конвенції, не може бути сумніву, що політичні партії підпадають під дію цієї статті (§ 25). Ця думка підтверджується також посиланням на Преамбулу та ст. 1 Конвенції.
Друге питання полягає в тому, чи може застосування ст. 11 запобігти розпуску об’єднання громадян. Туреччина вважає, що ця стаття не забороняє такий розпуск. У вирішенні цього питання Суд засновується на тому, що мета Конвенції – захищати конкретні права людини. Якщо б право, закріплене в цій статті мало причетність лише до створення об’єднань, воно б виявилося теоретичним та ілюзорним (§ 33). З цієї точки зору застосування ст. 11 повинно поширюватися на всі види організацій та на весь строк їх існування. Більш того, сама думка про те, що діяльність будь-якої політичної партії може бути зупиненою на тій підставі, що її цілі не подобаються уряду, є неприйнятною: одна з задач такої партії якраз і полягає в тому, щоб бути виразником ідей, альтернативних ідеям уряду. Підвалини демократії складає можливість вільного висловлення різних ідей (§ 57). У цьому рішенні принцип ефективності було реалізовано шляхом поєднання духу демократії та духу Конвенції.
Оскільки дух Конвенції виявляється в кожному з її положень, Суд визначає зміст тексту Конвенції, враховуючи цілі та завдання кожного положення, незалежно від того, скільки в ньому абзаців – один або декілька. Спочатку розглянемо положення Конвенції, які складаються з одного абзацу. Тут проблема тлумачення може виникнути в тих випадках, коли існує різниця між французьким та англійським варіантами текстів Конвенції. На відміну від практики міжнародного публічного права, у разі розбіжностей між цими двома текстами Суд розглядає предмет та мету положення з метою вирішення, якій версії надати перевагу. Намагаючись узгодити обидві версії, Суд визначає спосіб тлумачення, який би якнайкраще сприяв досягненню цілей та реалізації завдань цього положення.
Наприклад, значення слова "promptly" в ст. 5 § 3 в англійському тексті ширше, ніж значення його еквівалента "aussitot" у французькому тексті. Суд вважає, що значення французького слова краще відповідає цілям та завданням цієї статті, в якій йдеться про права осіб, що були затримані або арештовані. У випадку зі ст. 6 § 3-с яка гарантує три права особі, обвинуваченій у скоєні карного злочину, Суд стосовно вживання розділового сполучника "or" (англійська мова) та сурядного сполучника "et" (французька мова) відзначає, що при тлумаченні цієї статті у французькому варіанті більш повно враховуються "предмет та мета положення, яке має ефективно забезпечити дотримання права на захист".
Таким же чином Суд надав тлумачення слову "domicile" у справі про обшук в кабінеті адвоката. Чи можна розцінювати такий кабінет, як "domicile" (житло), щодо ст. 8 Конвенції? На думку Суду, значення слова "home" (домівка, оселя) в англійському тексті не поширюється на робочі місця, тоді як смислові відтінки слова "domicile" у французькому варіанті дозволяють припустити, що робочий кабінет представника вільної професії також може бути розцінено як житло ("domicile"). Якщо б ці поняття використовувались у вузькому сенсі, то тлумачення поняття "приватне життя" ("vie privee") було б також неадекватним його змісту (§30). При здійсненні тлумачення у поняття "приватне життя" ("vie privee") та "житло" ("domicile") необхідно включати певні місця, де здійснюється професійна та комерційна діяльність. Тільки подібне тлумачення "буде відповідати основним цілям та задачам ст. 8: захисту приватного життя особи від втручання з боку органів державної влади" (§ 31). Обшук, необхідність якого викликає сумніви в цій справі, розцінюється, таким чином, як порушення права на недоторканність житла. Таке тлумачення означає бажання Суду якнайкраще забезпечити захист прав, закріплених у ст. 8; якщо б представники влади могли вільно проникати в приміщення, подібні до того, що згадується в вищенаведеній справі, реалізація мети цієї статті була би неможливою.
Коли йдеться про положення, що складається з декількох абзаців, Суд тлумачить такі абзаци відповідно до предмета та мети всього положення загалом.
Рішення у справі Броган (Brogan) та інші проти Сполученого Королівства ілюструє застосування такої техніки. При розгляді цієї справи необхідно було визначити, чи є порушенням ст. 5 п. 3 утримання під вартою осіб, що підозрюються у причетності до терористичних актів, протягом семи днів без передачі до суду. В цій статті обмежується строк тримання під вартою шляхом надання права затриманим бути негайно доставленими до судді або до іншої особи, уповноваженої законом здійснювати судові функції. Великобританія стверджує, що подовження строку затримання було необхідним заходом, запобіжним небезпеці тероризму. Необхідно було, таким чином, визначити зміст поняття "негайно". Відповідно до думки Суду, тривалість процедури потрібно уточнити в світлі предмета та мети ст. 5: забезпечення захисту свободи осіб від незаконних посягань держави. Надання особливостям цієї справи значення, яке б виправдовувало тривалий строк затримання без припровадження до судді, було б занадто широким тлумаченням поняття "негайно". Подібне тлумачення значно послабило б процесуальні гарантії ст. 5 п. 3 на шкоду окремої особи та призвело б до наслідків, що підривають саму сутність суб’єктивного права, закріпленого в цій статті. Суд визнав, що строк затримання у цій справі виходить за рамки строку, встановленого ст. 5 у понятті "негайно" ("aussitot"), незважаючи на переконливі докази обґрунтування необхідності такого строку затримання
У цій справі Суд також відхиляє тлумачення ст. 5 п. 5, запропоноване урядом Сполученого Королівства, згідно з яким цей пункт статті надає право на компенсацію лише тим особам, які потерпіли від "незаконного" арешту або затримання (detention). Уряд стверджує, що утримання було законним щодо внутрішнього права Великобританії: поняття "законний" повинно тлумачитися як таке, що розуміється переважно до внутрішнього права. Суд вважає, що подібне тлумачення є несумісним з формулюванням ст. 5 (§ 67). Ця стаття має тлумачитися як у світлі предмета та мети кожного її пункту, так і відповідно до предмету та цілі цієї статті загалом. Отже, затримання були законними відповідно до норм внутрішнього права, але з порушенням ст. 5 Конвенції
З вищесказаного можна зробити висновок, що ідея захисту осіб проти незаконних посягань на їх свободу та особисту недоторканність складає основу ст. 5. Зокрема, процесуальні гарантії пункту 3 цієї статті дозволяють ефективно забезпечити захист прав особи від такого типу посягань. Таким чином, рішення Суду протиставляються нормам національного права окремих держав, які передбачають різний строк тривалості затримання особи без втручання суду. Виходячи з принципу верховенства права, така тривалість затримання може бути подовжена лише в порушення положень ст. 5 п. 3. Європейський Суд приділив особливу увагу рішенню цієї справи, тому що воно дозволяє уникнути свавілля влади.
У свою чергу, Суд надає широке тлумачення поняттю "позбавлення волі" з метою забезпечити дотримання положення, що ніхто не може бути незаконно позбавлений фізичної свободи. В справі Гуззарді (Guzzardi) проти Італії Суд мав визначити, чи може розцінюватися попереднє ув’язнення заявника на острові як позбавлення волі у світлі ст. 5, або йдеться лише про обмеження свободи пересування та вибору місця проживання, яка закріплюється у ст. 2 протоколу № 4 до Конвенції. Щоб уникнути негативних для себе наслідків, уряд Італії підтримує останню думку, аргументуючи свою позицію тим, що на момент судового розгляду Італія ще не ратифікувала цей протокол. Відверто кажучи, між поняттями "ув’язнення" та "позбавлення волі" існує різниця лише в ступені або інтенсивності санкції. Перш ніж віднести попереднє ув’язнення до тієї чи іншої категорії, необхідно надати йому відповідну оцінку. Посилаючись на мету ст. 5, Суд вважає, що в обставинах цієї справи попереднє ув’язнення на острові більше схоже на утримання у "відкритій в’язниці" (§ 95). Суд, таким чином, відхилив тлумачення, що було надане італійським урядом з метою уникнення відповідальності. Важливість цього рішення полягає в тому, що в ньому було чітко визначено поняття "свободи особистості": таке поняття має тлумачитись як відсутність будь-якого незаконного утримання.
Таким чином, урахування мети Конвенції відіграє суттєву роль при тлумаченні її положень Судом.

Скачати Конвенцію про захист прав людини та основних свобод” для України можна тут Конвенція про захист людини та основних свобод.pdf